| Двоє |
|
Усі сили природи домовились в цей час між собою, аби дощ міг насолоджуватись своєю стихією. Земля власним тяжінням виманювала із хмар їхню вологу, а та, формуючись у слухняні краплі, летіла донизу, не в змозі опиратись непомітній і споконвічній силі... Вітер вдавав з себе непомітного, аби не зіпсувати цього видовища. Завжди демонструючи свою невблаганність, тепер він виявляв лагідність. Вода, Повітря і Земля проникали одне в одне і це дійство – ніби природне і буденне – видавалось йому насиченим інстинктивної мудрості і еротизму... Краплі, набираючи неймовірної швидкості, закінчували свій політ, вдаряючись об чужу і незнайому матерію, наповнюючи її новим змістом. І це потрясіння і проникнення, очевидно, повністю виправдовувало сенс народження крапель десь там – високо і далеко, де немає ні вертикалей, ні горизонталей, ні опори. Пробуджена Земля, деформуючи свою анатомію, жадібно вбирала в себе прозорість і невинність Води. Знесилена і суха, але сповнена очікування, вона саме тепер відроджувала первісну енергію, пам’ятаючи про своє таке ж первісне походження і покликання. В її плоті щось зародиться і вибухне, і здійсниться загадкова мрія клітин про рух і ріст. В цю мить між кольорами природи, як на вологій палітрі, стерлися усі межі. Барви стихій поєднались і, прагнучи гармонії, створили свої пастелі. Зелень тягнулась до чорноти ґрунту. Насичене дощем повітря позичило у неба сірість, не знаючи, що десь далеко і набагато вище, Сонце не визнає ніяких холодних фарб. Кольори квітів та плодів заспокоїлись, очікуючи змін і боячись привернути до себе увагу невблаганної стихії. Все відбувалось за сценарієм, давно написаним мудрим Автором, який не передбачив глядачів, а лише – акторів. Зовсім чужою і несуттєвою видавалась тут Людина, яка пробиралась кудись через дощ. Не помічаючи нічого в цій грі природи, вона йшла майже навмання, не орієнтуючись через розмиту дорогу і відсутність, зниклого в товщі дощу, горизонту. |
